отримувати новини АртПоля

 

22 ТРАВНЯ 2015

КРИМ і МИ. ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОТАТОК

 

Вінниця, Літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського

 

АртПоле в Криму розпочалося у жовтні 2011 року фестивалем Східні ворота в Бахчисараї. Публіку з усієї України запросили тоді «на прогулянку містом-садом серед мечетей, чайних і фонтанів…» Напередодні анексії в березні’2014 ми не змогли лишатися осторонь, а отже вирушили в Крим, аби побачити все на власні очі й підтримати друзів. Тоді виникла ідея організувати концерти тріо Port Mone, що стали єдиною мистецькою подією на півострові, яка в той час закликала до миру й порозуміння. У вересні 2014 р., вже не маючи можливості працювати в Криму, Агенція АртПоле виступила автором серії дискусій, відкритих лекцій та кінопоказів ПРО КРИМ в Одесі, у березні 2015 долучилася до організації кримського дня на фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA, зараз ініціювала проект Крим Україна :::СТЕЖКА:::. А тоді, в березні’2014 Оля Михайлюк як незалежний журналіст підготувала цикл статей для «Української правди. Життя» — вони і стали основою для нотаток. Останній матеріал був завершений безпосередньо напередодні Intermezzo, під час травневої поїздки до Криму.

 

Оля Михайлюк: Тексти? Малюнки? Відеоінтерв’ю? Музика? Рецепти приготування кримськотатарських солодощів? А може, нове оповідання, яке виникне після відвідання Криму 18 травня? Саме тому я і їду в Крим. Хочу зрозуміти, що відбувається там зараз і на чому варто зупинитися з написаного й записаного протягом останніх років, включаючи минулорічний березень, який ми провели в Криму.
Тоді окрім серії матеріалів, які опублікувала «Українська правда», нам (агенції АртПоле) вдалося організувати концерт в оточеній російськими військами українській частині й навіть відзняти фільм для Babilon#13 Крим: зайве за кадром. Зараз все це здається малоймовірним. І досі найгострішим для мене лишається питання: якщо «зайве» відбувається, то чи варто лишати його за кадром? Навіть якщо не говорити, воно звучить в інтонаціях й у музиці. Якщо не показувати, то ще страшніше, адже можна лише уявляти, що там — за кадром.
Крим для мене — це лагідні дотики моря, величезне рожеве сонце, кава як привітання в кримськотатарському кафе, запахи ялівцю й лаванди, казки — про веселу айву й печальний гранат, і сентиментальні пости напередодні фестивалю про нашу залежність «від радощів, дощів і солодощів». Крим для мене — це спроби спротиву всеохопній пропаганді, довгі й важкі інтерв’ю, переховування, сумніви-сумніви-сумніви і запитання, що не вимагає відповіді: якою мовою мовчати?
Таке різне минуле, що скласти з нього мій майбутній Крим я не можу. Минулого року все це мене надзвичайно вразило. Зараз навіть до образливих фраз, вимовлених з московським акцентом, чи до зміни виразів обличчя моїх друзів при одній лише згадці про Крим я ставлюся радше як до робочого матеріалу. А їм при цьому заборонено в’їзд на півострів, і не зрозуміло, скільки ще часу вони не побачать своєї землі і своїх рідних. Я втратила чутливість? Можливо. Можливо, саме для того, щоб поїхати до Криму зараз. Приходьте. Поговоримо про зайве й про те, як його позбутися.