отримувати новини АртПоля

 

16 ЧЕРВНЯ - 12 ЛИПНЯ 2015

АРТПОЛЕ: ПРИХОВАНІ СВІТИ
лендарт. 12 років. 6 локацій

Музей Сучасного Мистецтва Одеси, вул.Белінського, 5

 

Фото лендарт-об’єктів, процесів їх створення, їхніх «двійників» у просторах великих міст, а також тексти про уявні об’єкти і кілька авторських проектів, спровокованих роздумами стосовно меж цього виду мистецтва.. Виставка вже показана в Харкові і Краматорську, далі будуть Київ та Прага.

 

Образи-метафори зустрічі матеріального та ідеального, природного та людського світів створювали Мирослав Вайда, Петро Бевза, Андрій Гуренко, Володимир Бахтов, Ілона Сільваші, Ярослав Присяжнюк, Жанна Кадирова, Анатолій Бєлов, Віталій Кохан, Володимир Кузнецов, Сергій Якунін, Микита Кадан, Анна Надуда, Олег Олійник, Катерина Радченко, Карлотта Брунетті, Ліза Шміц, Ярослав Козяра, Алехандро Гуззетті та інші — кілька десятків художників з Аргентини, Білорусі, Нічеччини, Польщі, Чехії та всієї України. Лендарт-об’єкти фіксував на фото Вадим Ільков та дехто з авторів.

 

Художники, дотримуючись концепції співавторства з навколишнім середовищем, протягом 12 років творили на різних локаціях АртПоля — в Івано-Франківській, Вінницькій, Одеській, Луганській областях та на півострові Крим. Проте одеський досвід був особливим — тут природа взагалі відмовилася від співавторства, очевидно, через попередні дії людини по відношенню до неї. 2010 року АртПоле взяло на себе сміливість опрацювати територію поблизу санаторія «Куяльник». Колишній відомий курорт на той момент перетворився на зону екологічного лиха — лікувальні грязі безкарно вивозилися, а гирло річки, що живила лиман прісною водою, засипали задля майбутнього будівництва. Ідеалісти-організатори вирішили тоді, що зможуть привернути увагу до проблеми лиману, щоб з часом спільними зусиллями вирішити її.

 

«Територія курорту «Куяльник» знаходиться на перехресті між вертикалями зелених крутих схилів, що обриваються піщано-глинистими урвищами, і горизонталлю прибережної смуги. Це 100-200 грамів солі на літр води у самому лимані, чорна лікувальна грязь, що ховається під начебто піщаним білим пляжем, степові трави та взірці радянської архітектури 80-х років минулого століття, і все це — в 15 км від залізничного вокзалу Одеси. Еклектика, що проникає всюди як сіль, є домінантою пропонованого простору. І цим він радикально відрізняється від інших фестивальних локацій. Це новий вимір із власною дуже цікавою атмосферою. Якщо розглядати історію лиману, умовно можна виділити кілька хвиль «завойовницької» уваги людей до природного оточення — тут добували сіль, тут відкрили лікувальні властивості грязі, тут, нарешті, намагались забезпечити відпочинком якнайбільшу кількість населення. Кожна з цих «колонізаційних» спроб залишила матеріальні сліди свого існування — від елегантної будівлі 1892 року до радянсько-імперських 15-поверхових корпусів 1986 року. Тут створення та руйнування застигли у хиткій рівновазі. Природа намагається поглинути збудоване людиною, відбувається процес «деколонізації» — дематеріалізації людської присутності. Покриваючись сіткою тріщин, вивітрюючись, іржавіючи, споруди та механізми перестають бути імплантованими чужорідними тілами в пейзажі. Втрачаючи функціональність, вони перетворюються на дійові естетичні чинники краєвиду. Конкретність побутового вжитку, з’їдена ерозією часу, робить із звичайного предмета артефакт. Ефемерність та химерність так само розлиті у повітрі, як спека і запах солоної води. Це простір трансформації, де речі вже не є тотожними первісному задуму», — написав тоді Андрій Гуренко. 

 

Єдиним художнім проектом, що відбувся тоді, став «Музей» Володимира Кузнецова: «Ми шукали різні артефакти, що залишилися з минулих часів на території Куяльницького лиману, самого селища Куяльник та розташованого тут санаторію. Нас цікавили занедбані полишені приміщення та викинуті на смітник речі. Ми хотіли їх зібрати в одному просторі, описати та архівувати в традиціях класичного музею. Також з'являлася думка засипати їх сіллю з лиману. Випадково натрапивши на це порожнє приміщення, ми зустріли сусідів, які й розповіли про його минуле. З початку заснування курорту в ХІХ ст. тут розташовувалася церковна келія, за радянської влади — громадська їдальня, а потім — столярна майстерня. Навколо була жива історія, й не потрібно було створювати штучне приміщення-музей. Всі речі були органічно пов'язані з часом та простором. Кожен період накладав свої знаки на будівлю, а також залишав певні артефакти — різьблені декоративні елементи, ліпнину, ложки, тарілки, цвяхи, інструменти, взуття, старі газети, зошити зі шкільними творами, бухгалтерські обліки і ще сотню різних речей, які до започаткування Музею лежали звалені в купу та перемішані з пилом. Ми хотіли звернути увагу глядача на реальність, на яку часто не зважають і, не затримуючи погляд, проходять повз. Музей проіснував кілька днів. Потім сусідка повісила на двері замок, пояснюючи, що там сплять бездомні».

 

Історія «Музею» на цьому не закінчилася. Зараз в санаторії живуть вимушено переселені особи. Над художньою формою нинішніх трансформацій в екосистемі лиману, прибережній спільноті та в кожному з нас куратори виставки пропонують подумати одеським художникам. Найкращі із запропонованих протягом місяця ідей доповнять нинішню експозицію.

 

Подія відбувається у рамках програми Tandem Ukraine.